Конкуренція прав та обов’язків при допиті медичного працівника як свідка у кримінальному провадженні щодо представників публічного сектору України (навіяно практикою)

Просмотры: 104

Михайленко Віра
адвокат, ад’юнкт кафедри Кримінального процесу
Національної академії внутрішніх справ,
експерт з юридичних питань компанії “Агентство медичного маркетингу”

В сучасних умовах практики притягнення до кримінальної відповідальності представників «політичної еліти» актуалізується питання співвідношення етичних засад медичної діяльності та кримінально-процесуальних норм. Адже в світлі абсолютизації заборони на допит лікаря як свідка у кримінальному провадженні та захищеності інформації, що містить (або може містити) лікарську таємницю, у таких підозрюваних починаються серйозні проблеми зі здоров’ям, несумісні з можливістю розгляду та прийняттям щодо них відповідних процесуальних рішень, спрямованих на невідворотність кримінального покарання.

Охорона професійних таємниць у кримінальному процесі передбачає особливий порядок зберігання, розкриття та використання конфіденційної інформації під час досудового провадження та судового розгляду. Водночас повідомлення слідчому або суду відомостей, що становлять лікарську таємницю, нерідко має вирішальне значення для повного, всебічного та об’єктивного розслідування кримінальних проваджень1…, а також для виконання інших завдань кримінального судочинства.

Частина 2 ст. 65 КПК України встановлює перелік осіб, які не можуть бути допитані як свідки, до яких віднесено медичних працівників та інших осіб, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя особи – про відомості, які становлять лікарську таємницю. На перший погляд, зазначений припис логічно корелюється з цивільно-правовими нормами, положеннями Основ законодавства про охорону здоров’я, які захищають певні «чутливі дані» від розголошення, і таким чином забезпечують приватність особи шляхом створення відповідних гарантій.

Разом з тим, чинне законодавство не містить визначеного поняття лікарської таємниці. Згідно з ч. 1 ст. 286 Цивільного кодексу України фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні. На підставі ст. 39-1 Основ законодавства про охорону здоров’я пацієнт має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні. Отже, звичним є розуміння, що лікарською таємницею охоплюються відомості про хворобу, медичне обстеження, огляд та їхні результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, які стали відомі медичному працівникові або іншій особі у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків. Відповідно до ст. 40 Основ законодавства медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків. Однак національне законодавство не містить конкретних випадків, коли на повідомлення лікарем під час кримінального провадження щодо окремих осіб певних даних не поширюється відповідна заборона (вказуючи однак на блага – «інтереси», заради яких це може відбуватися). Це зумовлює зловживання підозрюваними, які, прикриваючись різким погіршенням стану здоров’я, мотивують неможливість участі на певних етапах кримінального процесу.

У зв’язку з цим, у кримінально-процесуальній площині виникають абсолютно практичні запитання:

1. Чи є заборона допиту медичного працівника як свідка абсолютною навіть тоді, коли розголошення такої інформації є необхідним в інтересах правосуддя?
2. Чи повинен медичний працівник продовжувати зберігати лікарську таємницю в тому випадку, коли певні дані вже стали відомими необмеженому колу осіб?
3. Чи впливає на можливість розголошення певних «чутливих» даних особа суб’єкта, якого вона стосується?
4. Чи діє імунітет свідка навіть в тому випадку, коли уповноважений на допит суб’єкт не роз’яснив лікарю відповідне право не свідчити щодо «чутливих даних»?

В історико-правовій площині прикладом заборони розголошення даних, що містять лікарську таємницю, можуть слугувати положення відносно караності розголошення професійної таємниці, передбачені французьким кримінальним кодексом 1810 року. Лікарі, хірурги та інші особи лікарняного відомства… які володіють завдяки їх професії таємницями, що їм довірені, і крім випадків, коли закон зобов’язує їх донести, відкриють ці таємниці, підлягають триманню у в’язниці від 1 до 6 місяців і грошовому стягненню від 100 до 500 франків2. Крім того, лікар на суді міг відмовитися давати показання про те, що було йому повідомлено як професійна таємниця. Разом з тим, вбачається, що заборона розголошувати відповідну інформацію не має абсолютного характеру, адже із самої диспозиції вбачається наявність випадків, коли закон зобов’язує лікаря розкрити відповідні дані.

Лікар і письменник В.В. Вересаєв у книзі «Записки врача» у 1901 році писав: «Там, де зберігання лікарської таємниці може зашкодити суспільству або оточенню хворого, не може бути мови про збереження лікарської таємниці. Якщо ж зберігання таємниці жодної суспільної шкоди не завдасть, то лікар зобов’язаний зберегти довірену йому хворим таємницю3.

Так само і в сучасні підходи відносять інформацію, що стосується пацієнта, до «чутливих» даних, і за загальним правилом вона є конфіденційною, тобто не може поширюватися без згоди пацієнта. Проте в деяких випадках розкриття такої інформації є необхідним в інтересах держави та суспільства. В європейській стандартизації питання, пов’язані з лікарською таємницею та її розголошенням, підпадають під дію статей 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) та статті 10 (свобода вираження поглядів) Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (Європейської конвенції). Висновок про правомірність або неправомірність повідомлення інформації про стан здоров’я особи, слід робити в кожній конкретній ситуації, виходячи із необхідності досягнення балансу між суспільними і приватним інтересами.

За приписами ст. 32 Конституції України не допускається використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Відповідно до ч. 2 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод органи державної влади не можуть втручатись у здійснення права на повагу до приватного і сімейного життя, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Крім цього, правила поширення інформації з обмеженим доступом врегульовано ст. 29 Закону України «Про інформацію»: інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона є суспільно необхідною, тобто є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення. Предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов’язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо.

Розглядаючи абсолютизацію заборони розкриття лікарської таємниці, доцільно звернутися до практики Європейського Суду з прав людини. Наприклад, у справі Z. проти Фінляндії (Z. v. Finland, 25/02/1997)4 під час судового розгляду вирішувалося питання про момент, коли обвинувачений дізнався про те, що він був ВІЛ-інфікований. Предметом скарги його дружини до ЄСПЛ стали:

1) розпорядження медичним працівникам надати показання у кримінальному проваджені щодо її чоловіка;
2) вилучення історії хвороби заявниці і долучення її до матеріалів кримінального провадження;
3) рішення зробити дані матеріали доступними через 10 років після винесення вироку;
4) розголошення повного імені заявниці і її медичного діагнозу у рішенні Апеляційного суду.

Суд дійшов до висновку, що заходи, на які скаржиться заявниця, являють собою втручання в її право на повагу до особистого і сімейного життя, як воно гарантовано у п. 1 ст. 8 Конвенції. Застосовуючи трискладовий тест для визначення правомірності втручання, Суд зазначив, що оспорювані заходи базувалися на положеннях внутрішнього права, отже відповідають критерію «передбачено законом». Досліджуючи наявність правомірної мети, Суд визнав, що слідчі дії по даній справі були направлені на «попередження… злочинів» і «захист прав і свобод інших осіб». Оцінюючи «необхідність в демократичному суспільстві», Суд вказав, що приймає до уваги фундаментальне значення захисту відомостей особистого характеру, при чому не тільки медичних, для здійснення права на повагу до особистого і сімейного життя як це гарантується статтею 8 Конвенції. Повагу таємниці даних про здоров’я людини являється важливішим принципом правових систем всіх учасників Конвенції. Суттєво важливо не лише поважати особисте життя хворих, але й також зберігати їх довіру до корпусу лікарів і служби здоров’я в цілому. Разом з тим, важливими для всіх справ, пов’язаних з конфіденційністю медичної інформації, є наступні висновки Суду:

– інтереси пацієнта і всього суспільства в цілому щодо захисту таємниці медичних відомостей можуть уступити за своєю значимістю інтересам розслідування і покарання злочинів і забезпечення гласності судочинства, якщо доведено, що такі інтереси мають більш суттєве значення.

– необхідно залишити національним органам широке поле розсуду для встановлення справедливої рівноваги між інтересами гласності судочинства, з одного боку, і інтересами сторони або третьої особи у збереженні таємниці таких свідчень з іншої сторони. Межі такого розсуду будуть залежати від таких факторів, як природа і важливість інтересів і ступінь втручання.

В наші дні, в умовах, коли притягнення до кримінальної відповідальності представників «політичної еліти» супроводжується раптовою «необхідністю отримання медичної допомоги» і однозначно шкодить як інтересам правосуддя так і суспільним інтересам, вбачається за доцільне підняти на законодавчу і правозастосовчу поверхню питання про забезпечення такої справедливої рівноваги. З урахуванням зазначеного процесуальна абсолютизація заборони допиту лікаря як свідка не має об’єктивного змістовного підґрунтя, а допит лікаря у кримінальній справі як форма втручання у право публічної особи, може бути необхідним в світлі конкретних обставин кримінального провадження для досягнення легітимної мети.

Відповідаючи на друге питання, в понятті «лікарська таємниця» слід визначити головний і другорядний член словосполучення. Так, системний аналіз норм чинного законодавства, практики його застосування і наукових джерел свідчить, що заборона розголошення медичним працівником певних «чутливих» даних пов’язана не в останню чергу з тим, що для третіх осіб така інформація є невідомою. З урахуванням цього можна допустити, що якщо певні відомості відомі іншим особам, вони вже не є таємними. Однак національні законодавчі конструкції пов’язують віднесення інформації до лікарської таємниці з тим, що відповідним професіоналам стало відомо про неї у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків.

Якщо ми говоримо про певний вид кримінальних проваджень, до яких прикута увага суспільства і преси, об’єктивним фактором є витік інформації у медійні та інформаційні простори. За таких умов відомості, які за загальним правилом захищаються поняттям «лікарська таємниця», стають надбанням громадськості дуже швидко, отже втрачають один із складових елементів – таємничість (секретність, невідомість іншим особам). Виникає резонне запитання – чи підпадає допит лікаря під заборону, встановлену п. 4 ч. 2 ст. 65 КПК України, якщо під час здійснення правосуддя існує необхідність підтвердити або спростувати відповідну інформацію про стан здоров’я публічної особи, її діагноз, яка вже наявна на момент допиту в розпорядженні суду і розповсюджена засобами масової інформації необмеженому колу осіб? Очевидно, за таких умов говорити про наявність лікарської таємниці не доводиться.

Враховуючи, що в даному випадку мова йде не про всіх підозрюваних (обвинувачених), а про окремих суб’єктів, осяяних публічним ореолом, саме з огляду на статус публічності існує об’єктивна можливість оприлюднення певної конфіденційної інформації в умовах, коли вона становить значний суспільний інтерес. Отже оцінюючи третє проблемне питання, доцільно звернутися до стандартів визначення меж приватності публічних осіб.

Як зазначається у п.7 Резолюції № 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканність особистого життя, публічними фігурами є особи, які обіймають державну посаду і (чи) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті чи то в політиці, економіці, мистецтві, соціальній сфері, спорті або в будь-якій іншій сфері. Публічні люди є невід’ємною складовою демократії, оскільки вони долучаються до загальнодержавної та/або загальносвітової дискусії і диктують напрямок розвитку суспільства. Статус публічності зобов’язує таку особу бути відкритим для кожного громадянина країни, позаяк ще в сферу політичних прав входить одержання людиною інформації про стан суспільства, факти із життя публічних осіб і участь у прийнятті рішень. Водночас публічні особи повинні усвідомлювати, що особливий статус, який вони мають у суспільстві, у більшості випадків з власної ж волі, автоматично збільшує рівень тиску на їхню приватність. Отже публічні особи можуть зазнавати посиленого втручання у приватне життя, у зв’язку з чим може бути розголошена інформація, зокрема, про стан їхнього здоров’я.

Відповідне питання аналізувалося Європейським судом у справі Фон Ганновер проти Німеччини (Von Hannover v. Germany (No. 2), 07.02.2012)5. В даній справі Європейський суд погодився з аргументами німецького Федерального суду юстиції про те, що хвороба правлячого монарха та поведінка членів його сім’ї під час хвороби є подією, яка становить загальний інтерес, а отже публікація такої інформації є правомірною.

У справі “Компанія “Плон”проти Франції” (Plon (société) v. France, 18.05.2004)6 мова йде про заборону публікації книги «Велика таємниця» – твору, співавтором якого виступив особистий лікар французького президента Франсуа Міттерана, і в якому, зокрема, розповідалося про те, яким чином він організував медичне обслуговування президента, про труднощі, які мав долати у зв’язку з тим, що, маючи обов’язок публікувати повідомлення про стан здоров’я президента двічі на рік, він мусив приховувати хворобу президента тощо. Стосовно того, чи це втручання відповідало “нагальній суспільній потребі”, Суд зауважує, що публікація “Великої таємниці” зачіпала питання, які викликали громадський інтерес, завдяки чому виникли численні дискусії стосовно права громадян бути поінформованими про серйозні хвороби керівників держави і про спроможність людини, яка знає про свою тяжку хворобу, виконувати такі функції. Крім того, таємничість, якою президент оточив свою хворобу і її розвиток, про що написано в книжці, зачіпала питання прозорості політичного життя, що також становить громадський інтерес. В цьому ж рішенні сформовано висновок про те, коли медичну таємницю вже порушено, міркування про дотримання медичної таємниці не можуть переважати над свободою вираження поглядів.

Отже, правила поширення інформації, яка є предметом суспільного інтересу, сама по собі дозволяє оприлюднення даних, що можуть становити лікарську таємницю. Розголошенням в судовому засіданні, до якого прикута увага громадськості, медичної інформації стосовно публічної особи, справедливо забезпечуються конкуруючі інтереси особи та суспільства і відповідний суспільний запит на ефективне здійснення правосуддя.

Законодавча конструкція ст. 65 КПК України дає підстави розглядати реалізацію імунітету свідка в кримінальному провадженні у системному взаємозв’язку з обов’язком уповноваженого суб’єкта роз’яснити відповідне право. Адже відповідно до ч. 4 ст. 65 КПК України слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд перед допитом осіб з «імунітетом свідка», зобов’язані роз’яснити їм право відмовитися давати показання. А як бути в тих випадках, коли слідчий суддя або суд, приводячи лікаря до присяги як свідка, не роз’яснює йому право відмовитися від давання показань медичного змісту, але про цьому попереджає про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань або про завідомо неправдиве показання свідка (ст. 385, 384 КК України)? Практиці відомі такі випадки. Очевидно, що медичний працівник, якого не було повідомлено про право відмовитися давати певні показання з одночасним попередженням про кримінальну відповідальність за відмову їх давати, не повинен нести відповідальність ні в цьому процесі, ні в будь-якому іншому, що може виникнути внаслідок повідомлення лікарем певної інформації у статусі свідка в особливих умовах правового регулювання.

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що в обставинах політичної дезорганізації і юридичної нестабільності «різке погіршення стану здоров’я» або «загострення хронічних хвороб» у публічних діячів з метою відтермінування кримінальної відповідальності або отримання інших позапроцесуальних «преференцій» у кримінальному процесі не повинно викривляти саму сутність лікарської таємниці і призводити до відповідальності медичних працівників за сприяння правосуддю.


1 Удалова Л. Д. Лікарська таємниця в кримінальному процесі України [текст] монографія / Л. Д. Удалова, Є. В. Кузьмічова-Кисленко. – К. : «Центр учбової літератури», 2015. – 134 с.

2 Огарков И.Ф. Врачебные правонарушения и уголовная ответственность за них. Изд-во «Медицина». Ленинград. 1966, с.30

3 Вересаев В.В., Записки врача. Собрание сочинений, т.1, с.244.

4 https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22fulltext%22:[%22Z.%20v.%20Finland%22],%22documentcollectionid2%22:[%22 GRANDCHAMBER%22,%22CHAMBER%22],%22itemid%22:[%22001-58033%22]}

5 https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22fulltext%22:[%22Von%20Hannover%20v.%20Germany%20(No.%202)%22],%22 documentcollectionid2%22:[%22GRANDCHAMBER%22,%22CHAMBER%22],%22itemid%22:[%22001-109029%22]}

6 https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22fulltext%22:[%22Plon%20(soci%C3%A9t%C3%A9)%20v.%20France%22],%22 documentcollectionid2%22:[%22GRANDCHAMBER%22,%22CHAMBER%22],%22itemid%22:[%22001-66318%22]}



Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *