Доброго дня, шановні читачі!
Сьогодні у нас імпровізація — інтерв’ю, яке обіцяє бути захопливим і гострим.
Наш співрозмовник — Анатолій Матвійович Новик, засновник науково-виробничої компанії «Екофарм».
Ми поговоримо про унікальну особистість — Андрія Слюсарчука, якого в народі прозвали «Доктор Пі». Людина-легенда, що запам’ятала мільйони знаків числа Пі, обіграла суперкомп’ютер у шахи і стала символом того, як успіх може обернутися трагедією.
— Анатолію Матвійовичу, дякую за ваш час.
Я пам’ятаю, як 15 років тому вперше почув про Слюсарчука: людина, яка «ковтала» книжки так, як інші снідають, і могла переказати їх до останньої коми. Тоді це здавалося феноменом. Мені довелося з ним зустрітися — яскравий, неординарний лікар. Але потім почалася низка скандалів, звинувачень і цькування. Розкажіть, що сталося? Чому людину, яка стала кумиром, раптово «закидали брудом»?
— Це класика жанру: «Зламай героя». Наші люди не прощають успіху!
Знаєте, є така приказка: «Не висовуйся — і залишишся цілим». Андрій був як ракета, що злетіла так високо, що засліпила багатьох. А далі спрацював ефект доміно: заздрість, фальшиві звинувачення, цькування. Коли людина дуже швидко підіймається, її починають ненавидіти тільки за те, що вона «не така, як усі». Уявіть натовп, що кричить: «Геній!» — і раптом хтось пошепки: «А може, він шахрай?». Бруд летить, а інші відходять убік, щоб самим не забруднитися.
— Складається враження, що спрацював колективний рефлекс: «Талановитий? Отже, підозрілий».
— Саме так!
Наше суспільство, на жаль, живе за принципом: скажи «геній» — почнуть шукати підступ, скажи «шахрай» — повірять одразу. Це така собі негативна сенсибілізація. Назви когось «козлом» — і знайдеться десяток «свідків», які присягнуться, що чули, як він сказав «бе-е-е». Ось так було й з Андрієм.
— Але ж він демонстрував феноменальні здібності. Я чув, що він міг дослівно запам’ятати цілу книжку. Як це виглядало?
— Це було схоже на магію.
Якось я провів невеликий експеримент. Дістав медичний довідник — товстий, як цеглина. Андрій перегорнув його за кілька хвилин. Потім я відкриваю навмання: «Яка сторінка? Який абзац?» — і він дослівно, із комами, відтворив текст. Це був шок. Важко повірити, поки не побачиш на власні очі. Але Андрій — це не лише пам’ять. Це ще й інтелект, що миттєво обробляв інформацію.
Цикл інтерв’ю за підтримки сайту LIKI.ua – найкращого сайту з бронювання ліків по версії «Вибір Країни» 2024
— То це не були трюки?
— Жодних трюків!
Його здібності — це унікальний дар, результат багаторічної роботи та неймовірної дисципліни. Він навіть жартував, що його мозок — «суперкомп’ютер з вічним оновленням». Одного разу він сказав мені: «Хочеш, я обіграю шаховий комп’ютер?».
— І ви погодилися?
— Звісно!
Я купив йому шаховий комп’ютер «Рибка» — тоді це був найпотужніший алгоритм. Андрій зник на три місяці. А потім повернувся й сказав: «Я розібрав 4 тисячі партій і готовий». Ми влаштували матч. І знаєте що? Він виграв! Це було неймовірно. Але саме тоді почалися його проблеми.
— Чому? Хіба це не успіх?
— Успіх — це пастка.
Шахове середовище та суспільство побачили в Андрієві загрозу. Замість підтримки почалися чутки: «він використовує підказки», «це обман». Андрій пропонував ділитися знаннями, навчати людей, але замість співпраці отримав заздрість та інтриги.
— А що щодо звинувачень? Начебто він користувався підказками?
— Це повна нісенітниця!
Я був організатором багатьох його виступів і можу з упевненістю сказати: жодного обману не було. Андрій міг назвати мільйони знаків числа Пі, розв’язати складні шахові завдання, показати неймовірну пам’ять — усе без жодної підказки.
— То чому ж таке цькування? Хто за цим стояв?
— Це довга історія…
Андрій Слюсарчук навчався та захищав докторську дисертацію в Росії. Її засекретили. Навіть коли він повторно захищав дисертацію в Україні, приїжджали представники спецслужб. Це додало загадковості й, можливо, недовіри. Люди не люблять тих, кого не розуміють.
— Виходить, його геніальність стала його прокляттям?
— На жаль, так.
Ми часто кажемо: «Таланти мають народжуватися в Україні», але не вміємо їх берегти. Андрій — приклад того, як можна пройти шлях від національного героя до вигнанця всього за кілька років. Його історію потрібно розповідати, щоб подібне не повторилося.
— Але тепер, наскільки я знаю, він виграв усі суди?
— Так, але шрами залишаються.
Є приказка: «Вогонь загасили, але вугілля ще гарячі». Травля залишила слід і фізичний, і психологічний. Хочеться вірити, що його історія стане уроком: не можна ламати тих, хто намагається підняти нас на новий рівень.
— Анатолію Матвійовичу, дякую за чесну та глибоку розмову. Нехай таких історій буде менше, а талантів — більше.
